На порозі чи не найважчої зими останніх років столиця залишилася без 1500 МВт додаткової генерації. Це багато — 70–80% пікового зимового споживання. До того ж це була б децентралізована генерація, розосереджена на десяти плюс локаціях, якої одним масованим обстрілом не вибити. Але не склалося.
Це кричуще нехтування інтересами киян, і, попри всі грифи секретності, накладені на питання енергетики у воєнний час, мовчати про нього не можна.
Що? Де? Коли?
Когенераційні установки — відносно невеликі енергетичні комплекси, які одночасно виробляють електричну і теплову енергію з одного джерела палива, у нашому випадку використовуючи газ. Власне, встановлення таких установок уже кілька років — пріоритет для нашої енергетики, яка одночасно бореться як за генерацію як таку, так і за її розосередженість.
Утім, будь-де встановити газові когенераційні установки не вийде — потрібен доступ до мережі середнього тиску. Такі точки входу у столиці є, але їхня кількість обмежена, як і більш-менш придатні для розміщення ділянки. Все ж це не піч-буржуйка, а доволі об'ємний комплекс обладнання. Київ, не переглядаючи чинних регламентів, міг собі дозволити встановлення десятка, не більше, таких КГУ. Але це був би дуже хороший результат з огляду на нинішні обставини.
Часу умовно вистачало. Увесь процес займає в середньому 8–10 місяців: 1,5–2 місяці на замовлення обладнання, ще десь пів року на його доставку й паралельну підготовку майданчика, далі — місяць із хвостиком на складання і пуск. Відомі випадки, коли енергетикам вдавалося впоратися і за шість місяців, але це радше виняток, ніж правило. Утім, навіть за нашого нинішнього вкрай вузького вікна можливостей часу могло б вистачити: якби замовляти обладнання почали ще у квітні, до листопада встигли б змонтувати.
